Собрали:


2017 год: 3 078 724 грн
За 7 лет: 24 130 040 грн
Помочь

Александр Клименко

Александр Клименко

Книга утешений


Трирічної Марії Борисенко потрібен кохлеарний імплант, щоб чути.

Трирічна Марійка Борисенко росте щасливою дівчинкою, щасливою, бо ще не усвідомлює своєї хвороби. Від самого малечку дитина не чує ані слів мами, ані муркотіння кошеняти на дворі, ані суперечок її улюблених мультяшних героїв. Навіть зі слуховими апаратами Марійка розрізняє лише інтонацію мови, яку і повторює на усі лади. Якщо хворобу не лікувати, на дівчинку очікує сумне майбутнє в спеціалізованому інтернаті для глухонімих дітей, розташованому за сотні кілометрів від рідної домівки…
Насправді у історії Марійки може бути інше, краще продовження: лікарі турецької клініки беруться встановити дівчинці кохлеарний імплант, який поверне їй здатність чути. Щоправда, його вартість надвелика - 468 000 гривень, і у мами дитини таких грошей немає, а часу залишається обмаль: якщо Марійка не буде чути до п’яти років, вона не зможе опанувати мову і повноцінно говорити.
Кореспондент Уфонду Ніна Філатова розповідає про Марійку Борисенко переможцеві популярного вокального проекту телеканалу "1+1" "Голос країни" отцю Олександру (Клименко).

Отець Олександр, Ви в першу чергу - духовний пастир, священик, але широкій публіці Ви стали відомі завдяки співочому таланту. Як людина, яка прославилася своїм голосом, скажіть будь ласка, що значить для Вас «голос»?

Для мене голос – це в першу чергу – можливість творити. В Євангеліє від Іоанна ми читаємо: «Спочатку було слово». Можна по-різному пояснити цей вислів, але ж голосом людина може робити прекрасні речі. Вона може змінювати світ своїм голосом. Вона може своїми словами достукатись до сердець. І саме тому вміння говорити, озвучувати свої думки, формулювати їх, взагалі мати свій голос в цьому суспільстві є найважливішим. Це один з неоціненних дарів Творця, це здатність бути співтворцем і здатність хвалити Творця Творців. Тому мати голос – дуже важливо.

А як бути дитині, яка втратила слух і від цього не може говорити? Як їй долучитися до всього прекрасного і доброго, що несе із собою слово? До церковного життя?

­– Людина - створіння цілісне, не можна вважати, що вона сприймає світ лише на слух, чи розумово, чи тактильно, чи зором. А коли людина заходить в храм, вона одразу почуває, що тут - особливе місце: тут не ті запахи, інші зорові відчуття, інша кольорова гама. Ми бачимо досить дивну з погляду світського життя картину: ікони, образи, батюшка інакше одягнутий. Так само і на дотик: старий мармур чи граніт холодніші і приємніші. Але так, один з найважливіших моментів у сприйнятті дитиною церковного світу – це здатність чути. «Наша віра – від слухання» - так написане у Святому Письмі. Адже дуже важливо саме почути, для чого ти живеш, куди ти йдеш.
Та насправді дитину можна виховувати любов’ю, яку вона побачить в очах, підтримкою, тактильним контактом. Але розвиватися повноцінно дуже важко, не маючи можливості чути. Знаєте, була така історія, декілька століть тому в одній із країн вирішили з’ясувати, яка ж була «прамова». Взяли декілька немовляток, годували їх, ростили, але охороняли від будь-яких розмов. Чекали, що дитина, коли підросте, заговорить якоюсь прамовою, яка не буде виведена зі слів батька чи мати. І трапилося найстрашніше: ці діти не виживали без розмов... Цей дивний, навіть жорстокий експеримент доводить, наскільки важлива для людини здатність чути і говорити. Я впевнений, що у випадку хвороби все інакше, адже з дитиною говорять, вона відчуває емоційний посил.

Отець Олександр, Вам, мабуть, близькі проблеми родини Марійки, Ви розумієте, що таке важка хвороба, адже і самі чотири роки тому перенесли серйозну травму, мали багато чисельні переломи, лежали в реанімації. Як Ви сприймали такі випробування?

– Паралель між моєю історією і історією дитини лише відносна. У мене на той час була вже родина, прекрасні діти, я був реалізованою людиною. Важко було родині, важко тим, хто стоїть поруч. Бо я-то сприймав все спокійно, навіть був живчиком. Усі ходили подавлені, а я, як тільки прийшов в себе, пробував жартувати і повертати всіх до нормального стану. Хоча говорив дуже погано, і пам'ять у мене пропадала. Це було так страшно для моїх родичів. Я не скажу, що готовий був до смерті. Але я завжди такі речі сприймаю як Промисел Божий і піклування Бога про тебе. Стосовно дитини…тут не можна своїм досвідом ділитись. Дитина не усвідомлює, що з нею відбувається, не розуміє цього. Можливо, думає, що так і повинно бути. Це ми розуміємо, що для неї буде велика травма прожити життя не повноцінно, тому і переживання більш наші.

Ви дуже вірно сказали, що хвороба близької людини, а дитини особливо – випробування в першу чергу для її рідних. Та як сприймати подібні випробування?

Хворі люди з’являються не просто так. Якщо це літня людина – для того, щоб перевірити твою вірність Богу і здатність переживати випробування заради нього. Коли це стосується маленьких дітей чи дорослих людей – це перевірка оточуючих людей на рівень емпатії, співпереживання, на рівень відчуття всіх нас дітьми одного Адама, відчуття нашої єдності во Христі. І ще важливий аспект: хворі діти – це лакмусовий папірець нашого суспільства, наскільки воно здорове. Немає вищої жертви, ніж коли людина покладає свою душу, свій час, свої фінанси, у кого є така можливість, за своїх ближніх. І найбільша біда, коли дитина хворіє і ти не можеш фінансово допомогти. В такому разі – ти можеш молитися. А не вмієш молитися - ти можеш принаймні добре подумати, а не подумки відмахнутися від цієї теми.
На тій хворій людині, що живе поруч з тобою або ти знаєш про її існування, Господь дає можливість виявити свою доброту, своє християнство через співчуття, через молитву, через матеріальну допомогу, через активність по збору коштів. Але ж якщо це робиться, внутрішньо бажаючи добра, я впевнений, що це принесе найбільше користі. Я думаю, що кожен може допомогти. Хворі діти – це випробування усіх на рівень нашої свідомості.

А як ви оцінюєте рівень свідомості наших людей: наскільки гуманне наше суспільство? Чим більше нас настигає криза, тим жорсткішими ми стаємо?

Я був переконаний раніше, що людей щиросердних багато. Особисто на своєму прикладі можу сказати. Нещасний випадок зі мною стався в 2013 році, я тоді впав з даху, забився. Я був дуже вражений, скільки людей відгукнулися, я їм усім вдячний, тому що ми самі не потягнули б моє лікування, я навіть в лікарні недовго перебував через фінансові труднощі. Я хотів швидше виїхати додому і залишатися під наглядом батька-хірурга. До речі, батько сам виймав металеві шурупи з мого тіла. Після травми мене буквально склали по частинах, в мені була велика кількість металевих пластин, які тримали кістки. І щоб зекономити, коли вже потрібно було викручувати з пластин шурупи, я не поїхав до Києва, а попросив вийняти їх свого батька. Та викруток для шурупів було штук тридцять, радянських, сучасник, їх підбирали майже чотири години. Я сказав: я терплячий. коліть обезболююче, і підбирайте тії викрутки, отакий був випадок. Хочу сказати, що в той час рівень співпереживання був великий дуже. Але чим більше затягується криза, тим більше люди замикаються на вирішені власних проблем. Це видно по тому. як допомагають хворим діткам, я бачу по тому, як важко будувати храм. Раніше навіть нікого не просив, просто приходили люди і казали: ми знаємо, що потрібно, і ділилися коштами. Тепер двері майже всі замкнені. Реально пожертвування в сотні разів менші. Я думаю, нажаль, вам це також знайомо.

Як досвідчений батько чотирьох діточок скажіть, будь ласка: чи є вік, до якого дитині конче потрібне донести батьківське «виховальне» слово? Чи вік дитини не має значення?

По своїм дітям скажу, що десь роки в три дитина починає оцінювати значення розмови батька і мати. І сім років – період дуже складний, коли дитина переживає перший рік у школі, у неї з’являються нові соціальні контакти, вона виходить на новий рівень спілкування поза межами сім'ї. Починає барахтатися у самостійному полі, так що період від трьох до семи років дуже важливий. І от замічаю по своєму сину старшому: він сам прийшов до віри. Я не примушую дітей молитися, постити, я хотів би, щоби це було внутрішнє прийняте рішення. І мені приємно, що мій син Давид, коли є проблеми, обговорює їх зі мною.

Здається, для нашої Марійки ще нічого не втрачене, якщо, на ваш погляд, дитина лише після трьох років сприймає етичні настанови батьків.

Я не впевнений, можливо, ми недооцінюємо рівень світосприйняття дітей. Але саме після трьох років вони задають багато питань і, як губка, вcмоктують усе.

– Отець Олександр, що б Ви могли побажати батькам Марійки? Їм дуже тривожно за подальшу долю дитини, але вони сподіваються на те, що добрі люди допоможуть їм подолати хворобу доньки.

– Я б побажав рідним, щоб вони не втрачали надії, тому що Бог являє себе тоді, коли у тебе повністю пуста рука. Тому що є такий вислів: Бог в повну руку не дає. Часто, коли вже повністю виснажишся, втратиш надію, впевненість в собі, коли наче руки опустяться, саме тоді в силу вступає божий промисел. Тому я бажаю, щоб вони не втрачали надію, тому що Бог завжди знайде час підтримати їх пройти цей непростий шлях.

Любі друзі! Якщо ви вирішите врятувати Марію Борисенко, нехай вас не бентежить ціна порятунку. Будь-яке ваше пожертвування буде з вдячністю прийнято. Можна відправити пожертвування банківським переказом в Уфонд. Всі необхідні реквізити є в Уфонді. Можна скористатися і нашою системою електронних платежів, зробивши пожертвування з кредитної картки або електронною готівкою, в тому числі і з-за кордону. А також, допомогти Марії можно на сайті Української біржі благодійності в проекті «Веселі звуки печалі».