Зібрали:

2022 рік: 2 146 324 грн
За 11 років: 50 027 873 грн

Інтернат з душею: спогади, одкровення й натхнення директора





Є люди, яким нібито судилося обрати ту чи іншу професію. Зустрічаєш таку людину та розумієш – вона на своєму місці. Саме таку “ауру” має героїня нашого сьогоднішнього інтерв’ю – Лагошна Олена Олегівна, яка вже 16 років обіймає посаду директора Черешенського ліцею-інтернату, і щодня полегшує складні, а іноді й навіть трагічні будні своїх підопічних. Про труднощі своєї професії, болючі історії та неймовірні шкільні традиції, Олена Олегівна іноді розповідала зі сльозами на очах.

Олено Олегівно, розкажіть, будь ласка, з чого почався Ваш шлях у якості педагога та чи пам’ятаєте Ви свої перші робочі дні в Черешенському ліцеї? Ваші враження, емоційний стан?


Цим запитанням Ви повертаєте мене в ті часи, коли я вирішила обрати професію вчителя. Я сама – учениця Черешенської школи-інтернату, але виросла в прекрасній родині: мама – вчителька, тато – столяр. Та через те, що поряд не було середньої школи, 10-11 класи я закінчила у школі-інтернаті.
Далі – роки навчання у Чернігівському педуніверситеті. З 3-го курсу я перешла на заочне відділення університету і почала працювати педагогом-організатором у рідній школі. Тож, саме у стінах Черешенської загальноосвітньої школи-інтернату і розпочалася моя педагогічна діяльність. Згодом я стала вихователем, заступником директора з виховної роботи, а у листопаді 2004 року мене, 28-річну дівчину, у зв’язку з переведенням попереднього директора закладу на інше місце роботи, було призначено директором школи-інтернату. В день призначення, коли поїхали зі школи представники ОБЛУОН, я просто пішла додому, бо… мені було страшно.

Я стояла на чолі колективу моїх колишніх вчителів. Та оскільки я сама була випускницею цього закладу, від цього забивало подих. Тож, я зібрала колектив у старому клубі та емоційно розповідала, якими ми повинні бути дружніми і як прекрасно ми будемо жити далі (цю доповідь колишньої дівчинки-директора, записану каліграфічним почерком у зошиті в клітинку, я зберігаю й донині). Чи все вдалося із тієї доповіді із “зошита”? Звичайно, що не все… Але той емоційний стан, коли я говорила своїм вчителям, як потрібно і як ми будемо працювати – не зможу описати. Той стан душі я чітко пам’ятаю, хоча й було це 16 років тому.

Ще пам’ятаю такий випадок: прийшов дідусь до своєї онуки, нашої вихованки, а я саме біжу коридором, волосся зібране «у хвостик». А він мене питає: «Дівчино, як пройти до директора?». Після цього випадку я намагалася бути суворою та серйозною (хоча зараз, я розумію, як це неправильно!).

А який Черешенський ліцей зараз: інфраструктура, учні, педколектив?

За ці роки, починаючи відлік від часів середньої школи-інтернату й до сьогодні, назва нашого закладу неодноразово змінювалася. Були ми спеціалізованою школою-інтернатом з поглибленим вивченням окремих предметів та курсів. Наші учні поглиблено вивчали українську мову, історію та фізичну культуру. Але часи змінилися, вимоги до таких закладів стали іншими, і сьогодні ми – ліцей.
Учнів із 250 стало 127. Мої вчителі пішли на заслужений відпочинок, а вчительки із «хвостиками» та вчителі із «неслухняними чубами» стали поважними педагогами, які мають вищу категорію та звання вчителя-методиста. Сьогодні педколектив налічує 32 вчителя та вихователя, наш середній вік – 43 роки. Розкажіть про Ваші традиції? Як Ви організовуєте дозвілля й свята для дітей?

Діти – це ті, для кого ми працюємо. Саме заради них ми хочемо зробити наш заклад по можливості кращим, а умови проживання – наближеними до домашніх. Але живемо ми не одним навчанням! Тож як і у дітей, які живуть вдома, у наших вихованців обов’язково є свята. Це й день Св. Миколая, коли під подушку обов’язково кладемо маленький подарунок, а кому, може, і різочку. Це й Новий рік з казковою ілюмінацією на вулиці, розфарбованими вікнами коридорів школи та спальних кімнат. Великдень! Ми обов’язково запрошуємо батюшку, і він освячує розмальовані крашанки та пасочки, які напередодні випікають діти зі своїми наставниками. А потім усією родиною ми йдемо до святкового столу.

Та одного разу діти запитали: «А що таке шашлик?». Мені стало дуже соромно. Виходить, що елементарні речі для наших дітей незнані. Тож, дочекавшись травня, одягнувши кепки та шорти, попрямували до Десни (благо, що вона поряд). І відтоді, кожного року діти готують вогнище, нанизують підготовлене у їдальні м’ясо і жарять шашлик. В цю мить, не тільки подих забиває від пахощів, що наповнюють повітря, а ще й від дитячих очей – там багато чого: захоплення, здивування і… дитинство – таке, як в усіх. А ще на імпровізованих скатертинах багато різної смакоти: і недозволена кока-кола, і заморські фрукти, морозиво і багато чого ще. А головне – поряд друзі, однокласники, і ти – звичайний хлопчик чи дівчинка.

Дитинство… З яким нетерпінням чекаєш дня народження, коли мама поцілує, поздоровить. У наших дітей, на жаль, цього немає. Тож, кожного року традиційно ми накриваємо святкові столи для всієї школи. Вітання, ігри, конкурси…

У Вас є дуже цікавий та затишний формат проживання для дітей – будиночки сімейного типу. Розкажіть про цю ініціативу, що вони з себе представляють?

Вже після відкриття дошкільної групи (ми називаємо садочок), у закладі, де виховуються діти з 2 років, я запропонувала створити будиночки сімейного типу (в областях України таке вже практикували). Ідея полягала в тому, щоб діти були з однієї сім’ї або ж були родичами і жили разом. На той час у нас було багато дітей з багатодітних родин. Спочатку було створено один будиночок, а коли я побачила перевагу групи-родини над виховною групою, у якій 20 дітей і один вихователь, то дуже захотілося створити хоча б ще одну таку групу-родину.Було складно. Фінансування з держави було мізерним. Вимоги до таких груп були високими: в будиночку обов’язково мали бути предмети побуту: пральна машина, холодильник, кухня, де діти могли б навчитися елементарних речей самообслуговування. Коштів на все це не було. Але світ не без добрих людей. І перевага нашого закладу в тому, що, коли до нас приїжджають гості, вони завжди повертаються ще. Тож, одна з таких, тепер вже друзів наших дітей, киянка, землячка, яка дуже багато нам допомагала, привезла до нас своїх знайомих та друзів.
Усі разом ми створили ще одну групу-родину. Групу, яка не схожа на звичайну виховну групу такого закладу, як наш. Це домівка, де прийшовши зі школи, дитина може усамітнитися у себе в кімнаті, повчити уроки, навчитися користуватися пральною машиною, мікрохвильовою пічкою, приготувати щось смачненьке разом з вихователькою на затишній кухні та ввечері заварити собі чашку запашного чаю і зазирнути до холодильника в пошуках чогось смачненького. А у вихідний день дитина може поніжитися у ліжку трішки довше звичайного. Я вважаю, таку буденність дуже важливою.

У Вашому навчальному закладі проживає багато дітей зі складними долями. Можете розповісти якусь життєстверджуючу історію про Ваших вихованців? Про тих, з ким підтримуєте зв’язок?

Дитячі долі… За роки роботи стільки їх торкнулися моєї душі, болем обізвалися в серці… Хочеться згадати історію однієї родини. П’ятеро дітей, найменшенькі дівчатка ще дошкільнятами потрапили до нашого закладу. Саме ця родина стала вихованцями новоствореної групи-родини. У найстаршій, Маринці, день народження - 17 років. Чекаємо на гостей, «хрещену маму», ту саму киянку: святкова метушня, накриваємо стіл до святкування, на столі великий торт зі свічками. Марина плаче…

«Маринко, чому ти плачеш? Сьогодні ж треба радіти!», – кажу я. – «У мене ніколи не було такого дня народження й не буде, мабуть», – відповідає дівчина.

Минули роки. Сьогодні Марина – дружина, турботлива матуся, яка понад усе на світі любить свого маленького синочка. А що ж мама Марини, її братиків та сестричок, які до сьогодні навчаються у нас? «Мама» живе спокійним життям, не бачачи, як зростають її діти, і без особливого болю погоджується на те, аби її дітей у неї відібрали. На сьогодні справа про позбавлення батьківських прав горе-матері на розгляді у суді.

Ви спостерігаєте багато сумних і навіть трагічних історій. Чи складно бути емпатичним керівником та пропускати ці емоції через себе?

Кожна дитяча доля – унікальна, і всі наші діти дуже різні. Єдине, що їх об’єднує – це те, що вони не живуть з батьками, у родинному колі, а у такому закладі, як наш. І вже цим вони обділені, травмовані, а тому дуже-дуже вразливі. На мене, як директора, покладена дуже велика відповідальність. Чим старшою я стаю, тим більші сумніви закрадаються в душу: чи завжди я була справедливою, чи завжди приймала правильні рішення…? Бо часто випадало приймати рішення за дітей. Тому я питаю себе, чи використала я всі ресурси, дані мені, щодо формування та становлення дитини?

Дуже важливою метою, для мене є створити у «казенному» закладі, з важкою, болючою назвою ІНТЕРНАТ, умови проживання, наближені до домашніх. Це може бути й фіранка на вікні або килимок на підлозі, бо це – затишок… І обов’язково диван у кожному гуртожитку (здавалося б, таке буденне для нас приладдя). Бо всі обов’язкові речі, які повинні бути в житті для фізіологічного розвитку дитини (ліжко, тумбочка біля ліжка, стілець), – це було в кімнаті на 10-12 осіб. І там не було затишку. Діти проживали в інтернаті, раділи тому, що є, вважаючи це нормою… А після закінчення школи, виходили в ІНШЕ життя, в життя, якого не знали.

Чи пропускаю я трагічні дитячі історії через себе? Так, звичайно. Чи складно бути емпатичним керівником? Це необхідна риса для будь-якого спеціаліста, не тільки керівника. Здатність співпереживати, поставити себе на місце іншої людини… Це – запорука сильної команди, це високі результати у досягненні спільної мети.

Поділіться своєю точкою зору з питання усиновлення та опіки дітей в Україні. Чи часто звертаються з подібним запитом? Яке Ваше ставлення до процедури усиновлення для іноземців і громадян нашої країни?

За роки роботи керівником не дуже багато статусних дітей нашої школи було усиновлено. Були усиновлені діти за кордон: в Італію, Америку, Францію. Українськими сім’ями не була усиновлена жодна дитина. Чому так? Можливо, не було у нашому закладі маленьких дітей зі статусом, а українські усиновлювачі, зазвичай, хочуть дитину маленького віку… Дуже модними стали на сьогодні прийомні сім’ї, будинки сімейного типу. От саме з нашої школи немалу кількість дітей взяли під опіку. Чи добре це? Не знаю. Як не можна сказати про такі заклади, як наш, що всі вони хороші чи погані, так само не можна сказати і про прийомні сім’ї. Це все індивідуально.Як часто надають благодійну допомогу Вашому навчальному закладу? Якими зараз є першочергові потреби ліцею?

Наш заклад географічно розташований далеко від столиці та обласного центру. У цьому є свої переваги і разом з тим недоліки: складно знайти постійних спонсорів для такого віддаленого закладу. Дуже потужний вклад зробили свого часу французькі благодійники. Це й внутрішні туалети, відремонтована і перероблена лазня, замінені вікна, нові меблі. Це й оздоровлення дітей пільгових категорій та багато іншого. Але, останнім часом, у зв’язку з пандемією, допомоги для закладу ми не отримували. Кілька років поспіль я стукаю в усі двері з проханням допомогти у заміні труб водопостачання, радіаторів та заміні плитки для підлоги на першому поверсі будівлі навчального корпусу. Як завжди ми потребуємо одягу та взуття для дітей, засобів гігієни, канцелярського приладдя. Ми завжди будемо раді допомозі.

Не думала, що буде складно давати інтерв’ю, багато моментів, на яких зупинялися, викликали сльози...

Автор Ксенія Аннюк
Фото автора

Читайте також: Донорство крові: як на нього вплинула пандемія та чи можна покращити ситуацію