Зібрали:

2024 рік: 689 114 ₴
13 років: 57 024 957 ₴

Романа Романішин





Книга утешений


Микита – переможець!

Трирічний Микита Бадиков потребує невідкладної операції на другому вушку. Аби 100% повернути дитині слух, потрібно встановити кохлеарний імплант. Від народження хлопчик чув, але в перші півроку життя отримав терапію ототоксичними антибіотиками і втратив слух (лікували порок серця). Ціна здоров’я дитини - 678 000 грн. Сума – не підйомна для його батьків. Уфонд збирає кошти на операцію для дитини, та час на збір грошей обмежений: операцію за медичними показниками потрібно провести терміново, на початку літа. Журналіст Уфонду Ніна Філатова розповідає про Микиту Бадикова художниці Романі Романишин. У співавторстві з чоловіком – Андрієм Лесівом – Романа створила дитячу книжку «Голосно, тихо, пошепки». Минулого року ця книжка на міжнародному бієнале ілюстраторів у Братиславі отримала престижну нагороду BIBPLAQUE. Безумовно, авторка книги більше нашого знає про те, що таке слух і наскільки важливо добре чути.

Романо, у своїй книжці Ви розповідаєте дітям про слух, і про те, чого лишається людина, яка не чує…

– Готуючи книжку, ми багато читали про слух, анатомію органів слуху, спілкувалися з людьми, які не чують. Звичайні люди сприймають звук як належне, а тиші потребують, аби побути на самоті. Ми розглядали звук і тишу у різних аспектах, розповідали і про те, як важливо розуміти один одного навіть без слів. Та насправді життя без слуху складне: ми не можемо почути голос найріднішої людини, відчути красу музики. Не можемо чути звуків автомобілів, інші важливі сигнали, тобто без слуху важко орієнтуватися у навколишньому світі, а інколи - і небезпечно. Тому в своїх книжці ми і пишемо, що вушка – це такий делікатний механізм, який треба берегти.

Чи зробили Ви якісь власні відкриття про людей, які мають вади слуху?

– Так, ми спілкувалися у Львові з дітьми, які не чують, і для нас було відкриттям, що вони все ж таки відчувають звукові вібрації. До того ж, зараз їм дуже допомагають сучасні гаджети. Приміром, вони спілкуються один з одним по скайпу, бачать один одного, і говорять жестовою мовою. Було дуже цікаво, що жестова мова – не єдина, їх більше 150-ти. І якщо українські дітки хочуть спілкуватися з американськими, все одно потрібно вивчати мову жестів. Та було прикро дізнатися, що реалізувати себе людям з вадами слуху важко, тому що для них створено мало освітніх програм і як наслідок - мало можливостей працювати потім на важливих посадах. Наразі я просто сподіваюся, що наша держава буде розвиватися в цьому напрямку.

Наша держава чомусь не рахує, що прооперувати дитину змалечку значно вигідніше навіть з фінансового розрахунку. Адже людині, яка не чує, або погано чує, призначають соціальну допомогу, яку виплачують усе життя. Недальновидна політика руйнує долі: людина не може прожити на мізерну платню від держави і не може повноцінно реалізувати себе. Як, на Вашу думку, можна було б розв’язати це питання?

– Як показує досвід, на сьогодні благодійний рух і волонтерство – це чи не єдиний спосіб допомагати людям у нашій країні. Традиції благодійності в нашій державі насправді дуже давні. Не можу не згадати митрополита Шептицького, який завжди допомагав потребуючим. Та проблема є в тому, що люди з вадами слуху зовні не відрізняються від звичайних людей, і ми не переймаємося їхніми проблемами, бо маємо недостатньо інформації про їхнє життя. Та увагу до проблем людей з будь-якими вадами потрібно привертати, і мені здається, що це досить вдало роблять наші паралімпійці, які доказують, що можуть досягти перемог. Люди, які мають проблеми зі здоров’ям – поруч з нами і наш обов’язок допомагати їм. Це ж лише гроші, і їх треба використовувати на дійсно потрібні речі. На щастя, ми живемо в часи великих технічних відкриттів, зокрема в медицині, і це чудово, що в Микитки є шанс повернути слух. Йому неодмінно треба допомогти.

Та більшість людей, якщо це не стосується особисто їхньої родини, не можуть сприйняти чужу біду як свою. Буває, людина і сердобольна, але не дієва. Що повинно стати поштовхом до того, щоб почати робити благодійні справи?

– Так, насправді інертність існує. І, наскільки я розумію, аби перебороти її, повинен бути чийсь наочний приклад. Людина бачить те, що виходить за рамки її повсякденного світосприйняття і відчуває дискомфорт. І тут певну роботу має проводити і телебачення, і радіо, які мають говорити про людей, які потребують допомоги. Це важлива складова роботи і художників, і ілюстраторів. І ми вважаємо, що про такі речі має йтися і в дитячих книжках, бо ці книжки формують світогляд дитини змалку. І дитина повинна розуміти, що є такі люди поряд, і їм потрібна допомога. Але також треба сприймати цих людей, як рівних.

Вам не здається, що тут важливий ще і особистий приклад. Допоміг сам, сказав другу, знайомому: от є така людина, давай допоможемо. І такий ланцюжок був би найкращим?

– Так, я вважаю, що ми, українці, люди дуже солідарні. І останні п’ять років довели, що ми вміємо поєднуватися заради спільної справи. І тому такий ланцюжок взаємодопомоги дійсно був би найкращим.

Микитка, каже мама, коли йому прооперували перше вушко, відразу почав реагувати на музику, і мама тепер зве його меломаном. Микитка поки не може говорити і наспівувати, бо у дитини в горлі стоїть трахеостома, трубка, яка допомагає йому дихати і яку виймуть, колі усі планові операції будуть проведені. Та він відчуває ритм, підтанцьовує, у нього з’явилися улюблені музичні композиції, і він просить батьків ставити їх. Чи знаєте Ви, як впливає музика на людину?

– В своїй книжці ми розказуємо про зв‘язок між музикою і кольорами. Його помічали багато художників, зокрема Василь Кандинський, чи знаний в Україні мистецтвознавець Флоріан Юр’єв. Є люди, які відчувають те, що називається терміном «синестезія», тобто, коли ви чуєте музику, водночас бачите і кольори. Є люди, які мають такий дар. Але усі ми подумки домальовуємо фігури, образи, коли слухаємо музику. А є люди, які навпаки: бачать кольори, а чують музику. Тобто музика має властивість збуджувати декілька відчуттів.

Для родини Микити Бадикова усі три роки від народження синочка стали роками, коли випробування долалися, як сходинки до мети. І кожна наступна неодмінно вела до перемоги над хворобою. Романо, поділіться, будь ласка, порадою з власного досвіду: звідки Ви шукаєте сили для долання будь-яких перешкод?

– Всім нам доводиться долати різні труднощі і перешкоди. Іноді дуже складно не здатися і не опустити руки. Проте я переконана, що аби подолати труднощі потрібно вірити, що все вдасться, докладати для цього максимум зусиль і не боятися приймати допомогу від близьких.

Фото Ірина Середа для The Ukrainians
Автор Ніна Філатова

ДОПОМОГТИ МИКИТІ - http://ufond.ua/357